Працюючи в кастингу з дітьми вже понад 20 років, я так і не дійшла згоди навіть сама з собою (як з мамою трьох дітей, які знімалися і знімаються в кіно), наскільки етичними є певні засоби, що використовуються для роботи з дітьми в кадрі. Де та міра, якою можна виміряти — чи поміститься цей емоційний тягар у саме цю дитину? І це ще з «мирних» часів; а зараз я не знаю, чи поміститься все те, що ми переживаємо, навіть у дорослих.

Об этом сообщает Редакция

Катастрофічне всеохопне явище, яким є війна, не може не продукувати творчі рефлексії. Іноді творення — це єдиний спосіб для творців хоч якось впоратися зі своїм психічним станом. Ми вже бачимо велику кількість документального кіно про цю війну, як українських авторів, так і іноземних. Це нормально і правильно. Мабуть, наша війна перша в історії світу настільки детально задокументована, часом вона навіть відбувається в режимі онлайн.

З’являються також поодинокі рефлексії у вигляді ігрових короткометражних фільмів, які вже подекуди мають фестивальну історію (наприклад, фільм Наді Парфан “Це побачення”). Ці сюжети малюють війну фрагментами, без претензії на всеохопність, узагальнення, універсалізм. Адже ми зараз проживаємо всі доступні людині найсильніші почуття: лють, ненависть до ворога, розпач, відчай, тугу за нашими загиблими. Ми засліплені цими почуттями, ми не можемо мислити так, як могли раніше. Яке тут може бути місце ігровому кіно, що відтворює трагічні сторінки війни? На мій погляд — йому немає місця, принаймні до закінчення активних бойових дій, до переосмислення всього, що з нами було та відбувається, до можливості зробити поправку на загострене почуття правди, до вироблення нового етичного кодексу.

Думаю, багато хто з діячів кіноіндустрії зі мною не погодиться.

Велика кількість майбутніх проектів про війну вже написана, частина з них вже навіть їздить світом, шукаючи можливості реалізації. А є ті, хто прямо зараз перебувають в знімальному процесі. Хтось все ж наважується знімати, відтворюючи страшні події в локаціях, які є кричущим свідченням трагедії. І ці люди повинні зважати на небезпеку ретравматизації учасників зйомок. Особливо, коли йдеться про дітей.

Олександр Молочніков

Але ми бачимо, як опозиційний російський режисер Олександр Молочніков, приїхавши з американським паспортом, отримавши (з його ж слів) дозвіл та обіцянки сприяння від української влади й прескарти від ЗСУ, домовляється з потенційними учасниками знімальної групи, особливо не пояснюючи деталей свого «проєкту». Він проводить швидкий кастинг з дітьми і вже за кілька днів планує знімати.

Перше, що мені прийшло на думку, коли я прочитала його сценарій, була така картина: двоє маленьких хлопчиків, 5 і 7 років, стоять перед режисером, який говорить з відчутним московським акцентом, і слухають, як він ставить їм задачу, пояснює їм та батькам перипетії історії. Що саме діти мають робити, як мають відчувати себе. За сюжетом їх матір загинула, старший про це знає, а молодший — ні. І весь конфлікт побудований навколо цього важливого моменту. Я уявила, як ці маленькі діти, які ще не усвідомлюють себе, не вміють контролювати почуття, але слухаючи маму і дядю, намагаються догодити, зробити, щоб дорослі похвалили. Вони плачуть, переживаючи за нібито померлою мамою, а цей дядя, потираючи рученята, задоволено крякає, дивлячись у монітор, передчуваючи овації розчуленої фестивальної публіки. Діти мають відтворити надзвичайно драматичну історію, яка цілком може бути реальною: впевнена, що під час війни таких було безліч. Ми ще навіть не підійшли до усвідомлення того, скільки їх трапилося. Ми ще не встигли порахувати і оплакати наші жертви, в нас могильник замість деяких міст, де неможливо поховати загиблих, бо окупанти зносять бульдозерами залишки будинків разом із тілами. Ми безпорадно стоїмо перед гігантською проблемою викрадених дітей, лік яких може йти на десятки тисяч.

Мабуть, Олександр Молочніков все ж таки брав до уваги цей контекст та усвідомлював, що його задум може викликати спротив. Адже організація зйомок відбувалася таємно, деталі були відомі невеликій кількості осіб. Офіційно ж мова йшла про студентське кіно, яке знімають американці з Колумбійського університету, кіноакадемії Нью-Йорка. Батькам майбутніх акторів не давали читати сценарій, вочевидь, розраховуючи на те, що ті, кого затвердять, вже не відмовляться вийняти з себе душу заради «високого мистецтва».

І оця готовність втягнути людей у свій проєкт через обман, не даючи можливості розуміння, куди вони йдуть і які можуть бути наслідки — це просто зворотній бік наративу про те, що “не все так однозначно, вы не понимаете, вы не все знаете”. Чіткий маркер усіх "хороших русских" — це відсутність чутливості до моральної дилеми, непомітної для них, але очевидної для нас. Бо більшості з нас цілком зрозуміло, що неможливо й аморально росіянам зараз лізти у "творчість" про цю війну. Неможливо, без додаткових страждань для українців, братися за тему наших страждань. Особливо з огляду на те, скільки наших митців зараз не можуть творити, бо воюють чи вже загинули. І взагалі, не треба будь-яким росіянам зараз торкатися українців — навіть найкращим з цих «хороших».

За наявною зараз інформацією, проєкт Молочнікова, ймовірно, згорнули. Але немає сумнівів, що попереду ще багато подібних спроб. Та найпечальніше те, що та українська дівчина, яка допомагала шукати дітей для цього проекту, здається, так нічого і не зрозуміла.

Источник: ФИБ